Повернутись в Зміст * Замовити Книгу *
Мудрість Пастуха
Тиха ніч. Землю освічує повний Місяць. Дід та юнак сидять біля вогнища на березі невеличкого лісового ставу.
— Діду, я багато разів перечитую книги про дона Хуана, і вони багато в чому перегукуються з тим, чому навчаєте мене ви. За допомогою вас я став їх глибше розуміти.
— Істина, синку, одна. На якій би мові не приходили Знання, вони завжди постійні та незмінні і в часі, і в просторі... Якщо, звісно, то є Істиною...
— А ви не будете мені дорікати, коли я буду вчитись ще й по тих книгах Кастанеди?
— Звідкіля вчитись — не має значення, і що ти читатимеш — теж не так важливо. Вчитись по книгах — це те ж саме, що подоїти намальовану корову... Знання — це не інформація, а дія, вміння, майстерність! А звідки ти візьмеш початкрову інформацію — то твоя особиста справа. Я теж уважно пройшовся по тих книгах, і можу сказати, що ніде більш я не зустрів такої близкості до Істини, як в написаному Карлосом.
— Ви теж читали ці книги???
— Та ще й дуже уважно! Адже кращий вчитель той, хто сам є учнем! Навчає людину, синку, майже все, що нас оточує, треба тільки навчитись бачити та чути навколишній світ!.. Та я ще й подумую, що книги про дона Хуана стануть в один ряд з Великими Книгами світових ідеологій. Чому? Тому що за творами Кастанеди затаїлась могутня Сила Закону...
— Яка це така сила закону?
— Здебільшого книги пишуться особистостями, виражаючи їхнє власне, особисте бачення світу. Ці ж книги Карлоса є дійсними підручниками коллективного абсолютного знання.
— Як ви це бачите, Діду?
— Бачу, що писано між рядками.
— Інтуїтивно?
— Між рядками живе Сила... Той, хто бачить Силу в пустотах — пізнає значно більше того, хто лиш вимовляє буковки! За словами криється Зміст, Сутність!!! Ось що є істине бачення!
— І як навчитись такому баченню?
— Діями.
— Є якийсь особливий спосіб читання?
— Спосіб один: читати. А дія — це наповнене враженнями життя та вміння звільняти себе від напруги в миті сприйняття навколишнього світу. Коли вчора ти “зрів” на Сонце, я радив тобі не напружуватись. Для чого це? Щоб ти “прочитав”, що мовить тобі Сонечко. Так треба читати й книги, щоб вони рекли тобі більше, аніж можна сприйняти чисто інформативно.
— Поки що я цього не розумію.
— Та й не зрозумієш, доки не відчуєш. Не посмакувавши пирога, не кажи про його смак. Та ось тобі й нова загадка, непрочитана тобою книга — повний Місяць! От тепер час з ним познайомитись! Він же ще тебе не бачить!
— Чому не бачить, Сонце ж світить всим?
— Так ти ж сам мені вчора плакався, що ночами сновидіння дурні на тебе нападають! А кажеш, що товаришуєш з Пастухом.
— Яким же чином Місяць пов’язаний зі сновидіннями?
— Вчора я тобі обіцяв показати Страх. От і дивись — він перд тобою, вірніше, над тобою! Місяць — це Страхіття для тих, хто з ним не товаришує, кого він недолюблює.
— Та за що ж мене недолюблювати тому місяцю???
— За дії або бездіяльність, за те, що не виконуєш своєї життєвої задачки...
— Але ж я нічого лихого не роблю!
— Ех, синку, хто зна, що таке лихе, а що добре... Як для старого діда, що сидить перед тобою, це саме заковиристе питаннячко... Все — добре, і в той же час все — лихе... Наші хитроумні мізки здатні як виправдати будь-яку нашу дію, так і звинуватити за той же самий вчинок...
— Та все ж чому Місяць когось повинен недолюблювати?
— Хто не слухає його настанов, того він і недолюблює...
— А як же чути його настанови?
— Отак як і Сонце...
— Дивитись Орлом?
— Ні, Орел “зрить” Сонце. Сова ж “споглядає” за Пастухом!
— Сова???
— Так, Сова.
— А чому споглядає?
— “Зрить” — це полювати на Силу. Споглядати — пізнавати Закони через глибоке сприйняття... Ти спостерігав, як малеча наслідує дії дорослих? Чи курчатка повторюють дії мами-квочки? — Отак ми можемо пізнавати закони Світу, споглядаючи періоди коловороту Місяця - Пастуха.
— Ви маєте на увазі місячні цикли?
— Кожна доба Пастуха має свою особливість, свій “характер”. Ці “характери” і досліджує Характерник... В міру пізнання цих особливостей людина проганяє свій Страх.
— Але ж відчуття страху — це відчуття внутрішнє, прояв нашої підсвідомості?
— Вірно, страх криється в нас самих. Він нагадує нам про пройдешнє та викриває наші вчорашні невиправлені помилки, наш “бруд”. Як тільки Сонечко-Захисник ховається за обрій, його змінює Пастушок, який царством своїх “характерів” викриває наші потаємні недоліки та спонукає нас до росту. Погляд Пастуха з зоряного неба починає відгризати наші “хвостики”, а це не вельми приємно... Тому й бояться Місяця: страшить його погляд, як око Вія, від якого нічого не сховається... Світ засуджує нас через око Пастуха... Страшнувато тобі — ти засуджений! Мало, багато, але засуджений...
— І це назавжди?
— Ні. Від осуду не сховаєшся, адже він є те, що нарекли Совістю. Але день божий допоможе тобі виправити помилки під захистом Сонця, і лише після повного “зпокутування” своїх негараздів Страх покине тебе.
— Як я можу знати, що страх відійшов?
— Коли не будеш боятись Пастушка, коли стане він для тебе Чарівним Вчителем. Коли не буде тяжких давлячих серце сновидінь...
— І це реально можливо? Хіба можна лишитись стаху назавжди?
— Вірно, це нелегко. Навіть дуже нелегко! Таке дається тому, хто має щирий Намір... Хто Прагне...
— Як являє себе таке прагнення, Діду?
— Питанням, хлопче. Ти запитуєш, тому що прагнеш пізнати відповідь. А прагнення виникає тоді, коли людина в “падінні”, коли вона спокутувала свої провини та прагне до росту, до розвитку свого Характеру. Коли знаходиться в пошуках своєї Домівки, куточку, де буде мати Щасливу Долю... Це і є Прагнення...
— Добре, це я зрозумів. А от сили Пастух придає?
— Сила від Пастуха — особлива... Це не та сила, яку дає Захисник. Силу Захисника відчуваєш в дотику його промінців. Пастух же обдаровує Розумінням, але це не те відчуття, яке буває від Світла. Сила Пастуха — сила з Часів Давнини...
Вдень над землицею злітає Пра-Сокіл, Дух-Воля народу слов’янського... Внічку споглядає за нашими снами та завдячує добрими видіннями Пра-Сова, Дух-Розум наш слов’янський... Дві Міцності, які вберігають наш Рід, наш Люд. Родовід...
— А яка з цих сил краща?
— Сила - це сила... Вона не бува ні кращою, ні гіршою. Вони змінюють одна одну, як день та ніч, і дуже добре для людини, коли вони в ній товаришують: Сила Сокола та Сила Сви, Воля та Мудрість.
— Та як їх здружити, Діду?
— В самому собі, сину. Вчора ти заприятелював з Сонцем. А зараз іди та знайомся з Місяцем.
Поєднай їх в собі. Зв’яжи вузликом Спорідненості!..
Біль Душі Людської
Під старезним розлапистим горіхом стоїть дибелий та красивий, змайстрований дідом ще за молодих років, дубовий стіл. За цим столом наш молодий хлопчина й запитує у діда про всілякі знахарські хитрощі. От і зараз вони сидять та про щось мову ведуть, а на столі — свіженький підрум’янений пиріг з маком, який так цінять істині любителі українької національної кухні.
— Заздрю я вам, Діду. Про вас люди пам’ятають, кожен день чимось смачненьким пригощають!
— Не так це все гладенько вимощено, як ти думаєш. Їх дари для мене — то книги, по яким я читаю їхні душі. Споглядати цей зовні чудний пиріг не так вже й легко...
— Чому? Ви що, об’їлись?
— Це добре, що ти жартуєш, та коли знаєш, що руки, які кропітливо творили цей пиріг, часто витирають з очей сльози болю, то сильно не порадієш...
— Вибачте, я ж не знав.
— Та ти нічого дурного не мовив. Не кожен здатен за цим витвором бачити руки творця, тим більш відчувати стан його душі. Цей пиріг спекла та принесла мені в подяку одна молода дівчина. Багато вона знесла болей, тяжко хворіючи... Та ти не лякайся, їж, смакуй! Від цього пирога тебе чорти не вхоплять!
— Та я й не лякаюсь. Тільки хотів би й сам щось відчути, але поки окрім бажання його швидше скуштувати нічого не відчуваю!
— А навіщо тобі щось відчувати? Вона зверталась до мене, і її біль — на час лікування — це мій біль, синку. А до тебе це не має ніякого відношення, як і до будь-якої іншої людини. Лікування людей — як сповідь — справа інтимна... Та ти не вагайся, бери пиріг та насолоджуйся! Він свіженький.
Дід поринув в думки... Потім, тряхнувши всим тілом, подібно як кіт стряхує з себе краплини дощу, глянув на хлопця, посміхнувсь і собі взяв шматочок.
— Діду, ми продовжуємо ту ж справу, що й з медом?
— Вірно, синку. З’їдаючи пиріг, ми сповнюємо силою руки того, хто його створив, а те, як ми його з тобою “зведем зі світу” своїми ненаситними черевами та наша з тобою подяка за таку насолоду наповнить серце тієї молодиці теплом та приємною втіхою.
— То нам потрібно з’їсти його до останньої крихітки?
— Як я здогадуюсь, для тебе це не стане великою проблемою.
— А ще когось пригощати можна?
— Звісно. Сам же я не осилюю з’їдати те, що мені дають люди. Я ділюся з тими, кому потрібно те, що я можу дати.
— А якщо людина викине те, що ви їй дарували?
— Дід досить старий для того, щоб напевно знати, з ким і чим можна поділитись!
— Та все ж, задля знання, чи постраждає той, хто випік цей пиріг, коли стороння людина, яку ви пригостили, “проігнорує” вашою щедрістю?
— Більше прикростей дістанеться мені: треба знати, кому і що давати! Але по законах Світу це завадить і тому, хто створив той пиріг... Хай навіть трішечки, але завадить...
— Я хоч і запитую, але в глибинах душі знав, якою має бути відповідь...
Хлопець деякий час сидів мовчки, про щось сер’йозно замислившись, і вперше за все знайомство з дідом “видав” світу довгу промову:
— В моїй душі живе постійне відчуття нелегкої долі моєї Матері... Мені нелегко це перевести в слова, та те, як ви сьогодні дивились на пиріг, поринувши в тяжкі думи, мені знайоме... Знайоме близько... Так, бува, виглядаю і я, молодий студент, який живе та навчається завдяки натрудженим рукам Матері та Батька... Приїду до гуртожитку, сяду, викладу на стіл те, що привіз з села: пиріжки, хліб, спечений в печі, сметана, сир, баночки з варенням... Дивлюсь на все те... Серце стискає якоюсь потаємною тугою... Я ще бачив сни, а Мама вже поралась на кухні, топила піч, готувала “торбину” для свого студента... А потім бігла на п’яту ранку доїти колгоспних корів... Дивлюсь, а серце тисне...
Це ж Руки Матері! Це ЇЇ Праця! Це ЇЇ Біль та ЇЇ Любов до Дитини!.. Не дай Боже! Не дай Боже хоч крихітці цього хліба пропасти! Я з’їм все це, я пригощу друзів, але не допущу, щоб душу Матері кинути в відро з сміттям...
Зачерствів хліб? Прокисла сметана? То дарма! Я ладен з’їсти, лиш не скривдити Любов Материнську!..
Згадую, коли відчув таке почуття вперше... Я маленьким хлопцем мріяв про мопед, і просив батьків мені його купити. Та одного разу Мама, порадившись з Батьком, вирішили дати мені грошей на те, щоб я сам купив собі той мопед. Я взяв ті двісті двадцять карбованців, йду в магазин, а вони, гроші, ніби говорять мені: “Зупинись, подумай, чи впевнений ти, що робиш вірно?”. Зупинився... Тяжко... Тяжкі то папірці, зароблені Батьком та Матір’ю... Вперше в житті я відчув, якими важкими бувають гроші. Тяжкі гроші, тяжкий труд наших Батьків!..
Але я таки купив той мопед. Та відчуття того дня залишилось досі в моїй пам’яті... Ось сьогодні знову воно ожило. Ваш погляд дістався до зховів моєї пам’яті...
Армія...
В пам’яті живі і посилочки з Дому Рідного... І листи, які зігрівали серце солдата та наповнювали силою та стійкістю...
Може це й легковірно, та листи від Рідних завжди були в карманчику біля серця... Нові приходили та заміщали вже читані... Нові свіжі Вісті з Дому лягали до серця, а від серця мандрували в речовий мішок солдата...
Хлопець під час тієї промови свій погляд не відводив від столу, тому що подумки був не тут, за дідовим столиком, а там... В Памяті... І хлопець не бачив, як дідусь, Сивий Знахар, непомітно витирав сльози зі своїх добре загартованих Життям очей...
Трішки помовчавши, хлопець повів далі:
— Ось так, Дідусю! Вибачте, що рознюнявся тут перед вами! Ви мене підвели до цієї сповіді. Серце забажало пролити сльозинку, а тепер мені легко-легко. Дякую Вам! Мене вважають трішки замкненим, “некомпанійським”. Може, я сам про себе такої думки. Я люблю своїх Батьків, та не вмію це демонструвати, як це багато хто робить з дітей... Моя правда — глибоко в мені... Та й не кожному я відчиняю свої дверці... Ховається моя Правда, як равлик в своїй домівці, та по-іншому я жити не вмію...
Дід звівся, підійшов до хлопця і пригорнув до себе.
— Ти добрий Син! Щаслива та Мати, яка тебе породила. Непідробна щира Любов, яка не померкне з часом... Це так рідко буває...
Ти, синку, маєш таку Міць, про яку й не здогадуєшся. Нема нічого міцнішого, аніж Щира Любов, Співчуття та Відчуття тонесеньких ниточок Світового Закону Спорідненості...
Вони тихо сиділи під горіхом... Сиділи мовчки... Дід та Юнак... На небі вже красувавя Пастушок, а вони сиділи, поринувши в думи...
Кожен думав про своє, та було в них спільне, що їх поєднувало:
Внутрішня Сповідь, Шлях до Сонця, Бажання бути Кращими...
Дихай Посмішкою
— Бачу, хлопче, що тобі кортить якскоріш поговорити про пряме застосування сил Природи в оздоровленні організму, тільки всьому свій час! Не треба завчасно заглиблюватись в цю науку...
— Я це розумію, тому більш не наполягаю. Тим паче мені так цікаво з вами проводити час, що я вже й не впевнений, чого мені більше хочеться: чи то знати методики лікування, чи може пізнавати Світ, а чи просто посидіти з вами та порозмовляти про всякі всячини.
— Мати в собі Силу — конче необхідно, синку. Без особистої сили не може бути ніяких розмов про опанування мистецтва зцілення! Та чи мало сьогодні писано книг на цю тему???
— Сила - силенна.
— А чи багатьом допомогли ті поради, які даються в тих книгах?
— Гадаю, небагатьом.
— По-іншому й бути не може. Правити кермом авто лише після того, як прочитані рекомендації по його управлінню — чи не є самогубством? Те можу сказати й про лікування по рецептах, взятих з книг.
— Ви вважаєте, що самолікування не принесе користі?
— Якщо людина має досить внутрішньої сили, то допоможе все, що вона робитиме задля цього з вірою. Але коли заслаблий “на ладан дише”, при цьому хапається за першу ліпшу рекомендацію зі страхом перед хворобою та без віри в цю методику — він певно ризикує! Не можна напевно знати, наскільки таке самолікування шкідливе, але ризик зробити собі ще гірше — є.
— То як тоді сприймати ваші слова про силу доброго серця?
— Не забувайся, хлопче, будь уважнішим! Допомогти можна тому, кого любить те серце! А от сила духу дає можливість більш широко використовувати цю серцеву силу. Та ще раз нагадую: не треба поспішати! Уважно осилюй кожен урок життя, сприймай кожну нашу бесіду як сходинку на шляху до Знань. І, не ставши міцно на те місце, де стали твої ступні, не поспішай бігти далі. Адже Життя ніколи більше не дасть тобі змоги повернутись на те місце, з якого ти легковажно втік... Як би ти до цього не прагнув...
—“Два рази не ввійти в одну і ту ж річку”?
— Не можна, та й не має сенсу це робити, адже Світ змінився... Можливість втекла, якщо урок Життя пролетів мимо твоїх вух... Саме нерозумне на шляху Знань — неуважність та поспіх. Памятаєш добрі казки? На шляху у Подорожуючого — то неприбрана піч, то всихаюче деревце, то зайчик в пастці, то джерельце замулене. Пройдеш, не допоможеш, не покладеш сил та душі в допомозі Світу жити та розвиватись — не чекай згодом доброї долі! А от коли будеш уважним та співчутливим до Світу, не ліньки буде допомогти тим, хто звертається до тебе за допомогою — вони тобі в пригоді стануть! Казки дурному не навчають...
Немає нічого випадкового в житті, синку! Все, все в цьому світі приносить або життя, або смерть...
Дід трішки помовчав, потім мовив далі:
— Я ще з початку нашого знайомства радив тобі після того, як проснешся, виходити на свіже повітря та подихати ним. Ти це робиш?
— Не завжди, але таки слідую вашій пораді.
— То недобре. Це та “мілка деталь”, яка насправді дуже важлива, як ті маленькі прохання Світу про допомогу в казках.
— І в чому ж така її важливість?
— В живій та мертвій воді. Свіже повітря — як вода жива. Застояне повітря кімнати — вода мертва... Люди хворіють, коли дихають мертвим повітрям, коли живуть в задушливих кімнатах без доступу свіжого повітря. Ті ж, хто багато часу проводить на свіжому повітрі — оздоровлюються, міцніють та забувають про недуги.
— Це завдяки кисню?
— З киснем ми вбираєм в себе й Силу, “прану”, як говорять йоги.
— І в чому ж ця сила криється?
— Для тебе існує різниця між повітрям київського парку та подихом нашого лісу?
— Безперечно. В лісному повітрі багато домішок рослинного походження, особливих молекулярних сполук, корисних для здоро’вя.
— Ці речовини і є тією силою, про яку я тобі кажу. Вірніше, Сила в них живе!
— Ви говорили, що їжа є силою. Повітря — теж є їжою?
— Вірно, наша “їжа” є багато в чому, синку. Синтез дає силу нашому тілу. Та й не тільки механічний синтез, не тільки хімічний, а ще й емоційний та ментальний. Все те є нашою “їжею”.
— Механічна сила це та, яка входить в нас через фізичну роботу? А якщо то є утиск в переповненому автобусі? То теж буде їжею???
— Особлива “їжа” буде і в переповненому людом автобусі. Як зовнішя, груба, так і внутрішня, особо “делікатна” сила. Ця тонка сила — в терпінні та покірливості своїй долі.
— Та де там, Діду! Хіба стерпиш, коли не тільки тиснуть з усіх боків, а й “перли” видають такі, що й вуха в трубочку скручуються!
— В тім і є мудрість ситуації: ти маєш бути стриманим незалежно від зовнішніх обставин! В цьому — важливий тобі урок. Коли ти, синку, збережеш спокій в складній напруженій ситуації — то той зовнішній “утиск” не буде для тебе руйнівним, а, навпаки, трансформується в конструктивну силу, яка ввійде в тебе та буде замкнена на “заступ” твого вольового контролю.
— І потоім ту силу можна використати на користь собі?
— В тім-то й хитрість! Те, що початково було агресивним, дикою боротьбою “за тепле місце під Сонцем”, піддається акумуляції та подальшому використанні вже в конструктивній справі. І навіть в оздоровленні! В такому разі ти стаєш подібним до губки, яка вбирає в себе психічну напругу тих, хто тебе “стискає” своєю неконтрольованою агресивністю.
— Та чи не є це шкідливим фактором для тих, хто знаходиться поруч мене?
— Не шкідливо. Корисно! Адже той, хто тебе тиснув, не відчувши протидії, заспокоюється! Вірніш, ти їх спонукаєш до спокою своєю рівновагою, “з’їдаючи” їхню агресивність. Вцілому ситуація стає контрольваною з твого боку. Це щось подібне до щирої посмішки, яка здатна залагодити конфліктну ситуацію проміж людей.
— Ви самі, Діду, користуєтесь таким методом дії на ситуації?
— Коли ти навчишся контролювати себе в критичних ситуаціях, то зрозумієш, що без цього просто неможливо жити вільно та щасливо.
— А чи є якась спеціальна техніка для відпрацювання в собі таких можливостей?
— Спокій.
— Стриманість?
— Стриманість живе на такій відстані від спокою, як день від ночі. Стриманість несе в собі гальмому структуру: але ж втримати гирю в витягнутій руці довго не зможеш! Сила супротив сили — це не є спокій, хлопче! Спокій там, де легко... Коли “тиснуть” в автобусі, треба не противитись натиску, а розслабити тіло та психіку, посміхнутись про себе, легко та щиро... Чим щирішою буде та посмішка до самого себе, тим більший рівень внутрішньої сили в тобі існує на даний проміжок твоєї життєдіяльності.
— Але ж є такі люди, які насміхаються над своїми проблемами. Вони теж мають багато внутрішньої сили?
— А чому ні? Посмішка, синку, якщо вона щира та поєднана зі співчуттям до тих, хто поряд, — наймогутніша Зброя Життя!..
— Почали з дихання, а дійшли до “давки” в автобусі.
— Все про Силу річ ведем... Та дійсно, треба повертатись “до наших баранів”. Я вже й сам забув, що хотів тебе підвести до “правильного” дихання. Тому що через дихання ми знайомимося зі стихією Вихору! А сила Вихору — то велика таємниця... Ніхто напевне не знає, як виникає Вихор, де “родиться” Вітер... Адже перш ніж народжується тіло, виникає Вихор. Перед виникненням планети — теж спочатку являє себе Вихор... Оце так загадка! Багато можемо про це речей вести, та все буде туманним... Адже Вихор не піймаєш в сітку!.. Він є початок та кінець всього сущого... Коли ти “був в проекті” твоя мама та твій татко створили Вихор, і коли помирає людина, то тіло ще не вихололо, а Вихор поніс душу до Бога... Тепер іди та знайомся з цим паном, Вихором.
— Як я маю це зробити, Діду?
— Вийди раненько на пагорб та й сядь на вершинці. Та сідай лицем до дихання Вітру! Привітай його подумки, як вітав Сонце та Місяць, і сиди... Відчувай його подих... Але не “переборщи”!
— А то що?
— Як “перебереш” Вихора — захворієш! Вихор — не любитель жартів! З ним товаришувати — ой як нелегко!.. Небезпечно! Та скажу тобі тихесенько, на вушко:
Не завадить тобі знати, що на шляху до Знань небезпека чекає нас на кожному кроці...
Чаруючі Небеса
На березі озера — багаття. Наш хлопець лежить на літній землиці, заклавши руки під голову та споглядаючи зоряне небо. Дідусь підтримує багаття, підкидаючи до його жерла свіжих хворостинок.
— Коли вдивляюсь я в ці небесні візерунки, то виникає відчуття, ніби я значно більший та ширший, аніж насправді... Чумацький Шлях зваблює... Так і хочеться поринуть в небеса та так там і розтанути на якийсь час...
— То Нептун хоче тебе заманити в свої сіті...
— Планета?
— Якість, сутність планети. Він вбирає в себе світ тим, що навіює відчуття глибокої насолоди, забуття, “нірвани”, як зараз модно говорити...
— А з зорями теж можна товаришувати, Діду?
— Звісно, можна.
— Техніка та ж сама, як і з іншими силами?
— Та ж, тільки треба бути ще більш обережним. Небеса здатні відірвати тебе від Землі, і “пиши пропало”...
— А чому так?
— Коли людина надмірно чимось захопиться, вона тим самим сконцентровує в собі велику Силу. Та надмірність виводить ту Силу з-під контролю: Сила є, а керувати нею стає неможливо! Отут і попався! Ось тобі й сітка Нептунова! Не ти тепер керуєш ситуацією, а Сила керує тобою!
— Щось подібне до продажу душі дияволу?
— Так воно й є... В сліпій гонитві за Силою людина вимінює “душу” на “послуги” і тим віддає її в рабство.
— А як це віднести до зоряного неба? Яке в нім може бути рабство?
— Сила Світил — одна з самих тонких... Вона “обворожує” непомітно, сповільнено, лагідно... Як мороз... Легкі і приємні пута... І якщо не знаєш конструкції тих пут, то нелегко буде з них виплутатись!..
— А ви знаєте тих, хто став рабом тих Сил?
— Всі їх знають... Таких не можна не знати, адже всі вони — Великі... Великі Праведники та Великі Тирани історії людської...
— Ви ставите їх поряд? Тиранів та праведників???
— Все в світі в одному рядочку, синку. Все в світі є Сила...
— Весь час ви говорите про силу. То що ж це за штука така, сила?
— Сила, синку, вона й у Африці сила... Сила — це запас енергії. В кого цей запас більший, того й назівають сильним. В кого запас енергії менший — той буде слабкішим. Та тут є маленька “заковика”!
— Це б то “сила жінки в її слабості”?
— Оцінюють степінь сили здебільшого тільки по фізичних параметрах, тому й виникає така на перший погляд нісенітниця. Коли ти кого-небудь образиш, то в таку мить ти здаєшся сильнішим за того, кого образив. Та згодом з вікна висотного будинку в тебе жбурнуть яйцем баловані школярі. Чи вслідкуєш ти зв’язок між цими двома моментами???
— Мабуть, щось є, якщо запитуєте.
— Певна річ, що є. Те, що ти вважав за силу, коли образив слабкішого, супроти тебе й повернуло. Хто тут на коні? Не ти, хлопче, не ти! А той, кого ти образив! Хоч і яйце жбурнула “стороння” рука.
— То до чого ж тут той, кого я образив?
— Він покарав тебе образою... Він не діяв фізично, та використав внутрішню Силу! А образа — страхітлива зброя! Вона б’є непередбачувано... Але — справедливо!
— А той, “ображений”, знає про те, що мене покарав?
— Ні, не знає... Той, хто здатен ображатись, певно не знає, що образа — це небезпечна зброя. Тому що коли він про те взнає, то зброя ця повертається супротив нього самого!
— От тобі й маєш!
— Все це значно простіше, хлопче. Щирість — ось де істина міць! А те, що надумане, нещире, хибне — завжди вдарятиме по тому, хто зводить тетиву лука агресії. Захист не карається Світом. За напад обов’язково буде покарання.
— То де ж таки поділась “слабкість” як поняття? Адже завжди є ті, кого тисне сила: раби, голодранці, хворобливі, боягузи...
— Хто голодранець, згодом може стати працьовитим та жити в достатку, раб може розбити кайдани та знайти в собі волю, хворий здатен оздоровитись, а боягуз побороти свій страх! Де буде “переможець”??? Хто він??? Маятник хитається в різні боки...
— Але ж в якусь мить, в якийсь проміжок часу вони таки слабкі!
— Вони на уроці, вони навчаються! Їх вчить Життя, лупцюючи за помики. А Катами стають приречені... Бути Катом — недобра, лиха доля, тому що Час зробить з нього Жертву... А Жертві краще, тому що згодом Життя дасть їй в руки Зброю помсти... Так вони й крутяться в танку Часу... Доки хтось із них не “осилить” урок Життя та не зупинить занесену над головою супротивника Зброю помсти...
— І така ініціатива повинна йти від Ката?
— Шия ніжніша, аніж лезо сокири... Кат здатен відкинути сокиру геть від себе, та чи спроможна шия непідкоритись гострому лезу сокири??? Кат, який викинув сокиру — вже не кат. Такою дією він спокутує свої провини перед Світом. Та й Жертва відтоді вже не жертва... Якщо відходиш від дзеркала — “відступає” і твоє зображення. Всі конфлікти можна вирішувати в такий спосіб: це одна з таємниць Мистецтва Жити...
— Залишиться поринути в обійми один одному та піти “приливати” примирення.
Дід посміхнувся на дотепний жарт хлопця.
— Може, синку, підуть до шинку... Та, дай боже, щоб після такого примирення вчорашня Жертва на огріла свого вчорашнього Ката бутилкою по голові!
— То хто ж з них був неправим?
— А чи є щось неправе взагалі??? Що є в Світі неправдою??? Сам Світ??? Ти вибирав собі матір та батька?
— Ні.
— І смерті своєї не вибиратимеш... Як не вибирав і народження. Немає ніякого вибору, якщо дивитись “глобально”. Та й є вибір, якщо подивитись на детальку...
— Нісенітниця...
— Слова та їх сполучення протистоять між собою, а от Істина — між ними “примостилась”. Сховалась між рядками... Істина — між Небом та Землею. Її не пояснити ні словами, ні жестами... Вона завжди ПРОМІЖ...
Одні — мовчать. Другі — речуть протилежне. Так Мудрі несуть ІСТИНУ...
вихід на Головну * вдячність за Знання * школа Характерника * перехід в російськомовну версію Сайту