Повернутись в Зміст * Замовити Книгу *
Зустрічають по Свитці...
До дідового двору під’їхав легковий автомобіль. З нього вийшов чоловік середнього віку та швиденько попрямував до дідової хатини. За цим чоловіком уважно стежив наш студент, котрий не зміг не примітити неохайного виду того чоловіка разом з певною пихатістю його натури... Та поки хлопчина роздумував про цього дивного гостя діда, останній миттю, але вже з міною незадоволення на лиці “вилетів” з подвір’я, гримнув дверима авто та й закурів по сільській дорозі геть...
— Діду, чим же це ви так розгнівили того чоловіка, що тільки-но вискочив з вашого подвір’я? Яка його муха вкусила?
— Мабуть, не муха, а великий джміль! Я ж лишень говорив з ним його ж мовою. На його своєрідний ультиматум я виклав свої умови бачення ситуації...
— Як же це все було? Чого він від вас хотів, Діду?
— Хотів “купити” у діда здоровячка...
— І ви йому його продасте?
— На те я виклав свою умову торгу, запропонувавши відвідати баньку та гарненько відмитись від сморіду, одягти чисте вбрання, і лише потім приїздити до мене за порадою.
— А чи не жорстко ви його турнули такою відповіддю, Діду? Ви ж говорили, що з людьми потрібно бути ввічливим.
— А ще я говорив, що перш за все потрібно бути щирим! Той горе-чоловік нікого окрім себе не бачить, всі для нього — речі, яким він навіть при такому відношенні не здатен дати ладу. Ти ж власними очима бачив, як неохайно він одягнений, та й від тіла його не віє чистотою. Тому я відповів йому так, як відповідає йому навколишній світ. На жаль, він його не чує...
— Але ж ви його розлютили, Діду! Погнався від вас, як заєць від вовка. Та де ж ваш обов’язок допомогти тому, хто звернувся за допомогою?
— В його збентеженні — моє співчуття. Він розлютився, я “наступив на його любимий мозоль”, а тим самим — розкрив його потаємну хворобу. Хіба це не є добро??? Адже перш ніж лікувати ранку, на неї потрібно глянути ясним оком, потім очистити її від нечистот. От я й взявся за виявлення в його сутності самообмеженості та пихатості. Моїми словами його вкусив зовнішній світ, а це, бажає він того чи ні, заставить його замислитись... Отакий я джміль, синку! Буває, боляче кусаю...
— А якщо в нього обмаль грошей, щоб мати гарне вбрання?
— Такий собі біднячок на “Жигулику”...
— Не подумав я, поспішив.
— Та й людей насмішив... Але не так це й смішно. Я, синку, не сприймаю тих, хто не слідкує за своїм тілом. Може, так діду не зовсім до ладу вести себе з тими, хто прагне допомоги, але ж я не пуп землі... Я лише людина, звичайна людина... Дід, який дуже не любить грязнуль!
— Кажуть же люди — “зустрічають по свитці, проводжають по вчинках”.
— Дійсно, зустричають по одягу, та й не випадково. Адже зовнішній вигляд надає настрою!
— А як щодо оздоровлення? Одяг впливає на здоров’я людини?
— На здоров’я впливає все, і одяг також.
— На те є якісь правила, системність?
— Гадаю, є. І колір, і стиль, і ще дещо... А про це “дещо” скажу так: одяг — наш Щит і наш Меч.
— Щит як захист від впливу негативних факторів зовнішнього середовища?
— Не тільки. Захист від шкідливих проявів зовнішнього світу — це основна, природна функція одягу. Але одяг має ще одну, таємничу свою функцію. Пояс з візерунками, вишиванка на комірці та рукавах — звідки, вважаєш, прийшли до нас?
— Із сивої давнини. Це творчість наших пращурів, яка ведеться з давніх давен.
— Про що говорять нам ті візерунки, ти замислювався?
— Краса, привабливість, певана форма давнього тотемного обособлення...
— І краса, і привабливість, та головне — то були Обереги! Мама, вишиваючи дитині одяг, створює орнамент — символ, споріднений з Родовим Космічним Символом, що діє як магічний Захист. А ще мама примішує в ці візерунки частку своєї душевної теплоти, ніжності та любові... Наречена, проводжаючи свого хлопця в далеку дорогу, в візерунку приховує від недоброго ока своє палке Кохання, Вірність та частину свого Серця, які стають таємничим місточком між Коханою та Коханим...
Ось в чому сутність другої сторони медалі Одягу. З одного боку те, що ми бачимо, що захищає від холоду та дощів. З іншого боку — захист від недоброго ока своїх почуттів, душі та думок...
— А я про це ніколи не замислювався... Хоч це й не дуже “заумно”.
— Не тільки ти, багато хто про це ніколи не замислювались. Хоч ще кріпимо на одяг шпильку “від злого ока”.
— А чому одяг ще й Меч?
— Тому що здатний привертати до себе увагу інших. Зброя для завоювання уваги зовнішнього світу...
Бач, на троянді сидить метелик — як тобі його вбрання? Чудне? Гарне? Ось він нас і зачарував! І тебе, і мене, старого діда! В цьому сила його природнього вбрання. А тепер скажи діду правду, хіба ти не викручуєш голови навздогін красиво одягненій привабливій дівчині, коли прогулюєшся по вулицях Київ-града?
— Ой, Діду, я ж молодий! Як же мені не крутити головою, адже в Києві — найвродливіші красуні, чарівніших за яких ніде в світі більш не знайдеш!
— Я тебе в цьому не звинувачую, нічого в цьому недоброго немає. Це природна реакція здорової чоловічої сили на заклик молодої здорової жіночої сутності.
— Але для чого людям використовувати одяг в якості зброї?
— Питання складне, потребує немало часу для пояснення, але коротко можу тобі сказати: для багатьох це спосіб “харчування” Силою. Якщо людина відчуває в собі нестачу сил, внутрішній розлад, а то й відчуття страху — вона намагається вихопить недостаючу силу із зовнішнього світу.
— Для ствердження себе як людини?
— І для цього ставить всілякі хитруваті капкани, які організовує через зовнє вбрання. Чим більше людей зверне уваги на таку особистість, тим ситніше стає душі такого своєрідного “мисливця”.
— Ви такої поведінки не засуджуєте, Діду?
— І не тільки не засуджую, але й добре розумію. Чи маємо ми право засуджувати малятко за те, що воно прагне до росту та розвитку? Кожен, хто шукає признання світом своєї сутності — вже вартий поваги до себе. Хто шукає, той обовязково знаходить. Шляхом такої самодемонстрації особистість знайде не тільки підтримку, але й осуд, який обов’язково з плином часу підведе людину до критичного моменту. А цей критичний момент примусить призадуматись, покрутить мізками, відшукуючи в собі відповіді на поставлені життям запитання “хто я і чого прагну в цьому житті”...
— Ага! То бувають шкідливими такі полювання за силою?
— Що шкідливе одному, корисне іншому. Адже бабуся Ягуся радила молодцю: “Де знайдеш, там загубиш, де загубиш, там знайдеш”...
— Як це, не розумію?
— В багатьох головах живе пам’ять про батьківський пояс, який інколи танцював по їхніх “таємних” місцях. За штанцями чесались батькові “уроки”, а в голові з плином часу являла себе істина: не все те добре, чого хочеться лишень тобі одному...
— Ви вважаєте, що у всьому недоброму є частка добра?
— У всьому є і добре, і зло. Все поєднано, все підлягає впливу жорстких світових законів, яких ми, на жаль і на щастя, не розуміли, не розумієм і ніколи не зможемо збагнути у всій їх повноті...
Апетит - Радник
— Діду, я останнім часом сер’йозно зацікавився тібетською медициною, що описана лікарем Бадмаєвим в книзі “Жуд-Ші”. Там багато уваги приділяється правильному харчуванню, та ще й стверджується, що за допомогою вірно підібраної дієти можливо позбутись багатьох недугів. Що ви на те скажете?
— Тібет — Тібетом, ми ж бо — українці, та різниця між людьми не велика. Харчі і є ліки, а ліки повинні бути харчами.
— То таки можна лікувати дієтою?
— Дієтою??? Дієтою не лікують, як і не дихають написаною на папері формулою кисню, хлопче.
— Я, мабуть, не так поставив запитання. Тому ще раз запитую, чи можна так підібрати продукти харчування, щоб, приміром, збавитись від певного захворювання?
— Харчі — носії життєдайної сили, то хіба вони не здатні нас зміцнювати? Але необхідно враховувайти й те, що якісне харчування посилює не тільки організм, а ще й саму хворобу.
— Це б то як?
— Перш ніж наповнити графин свіжим компотом, ти вивільняєш його від прокисшого та ретельно миєш теплою водою, чи не так? Адже якщо цього не зробити, то прокисне й свіжезалитий. Отак буває й з хворобою в наших тілах. Якщо з тіла не вивести хворобу або не зменшити її агресивність і при цьому добре напхати шлунок їжею, то це тільки допоможе хворобі ще міцніше закріпитись в тілі.
— Спочатку потрібно ранку промити, вивести хворобу і лишень тоді накладати зцілюючу мазь?
— Ти сам собі й відповів, синку.
— А як впевнетись, що хвороба знесилена? Компот ми бачимо, а от як бути з хворобою?
— Якщо тіло твоє хоче їсти, ти про це знаєш?
— Звісно, я відчуваю, що готовий з’їсти цілого засмаженого кабана!
— Отак буває й з тим, кого починає полишать хвороба. Зявляється добрий апетит.
— А якщо він є і при наявності хвороби?
— Такого, синку, не буває.
— От і не згоден!
— Ти не спутуй бажання з’їсти кабана, як ти висловився, з бажанням прийняти ліки! Якщо хворому хочеться їсти, то обов’язково чогось певного, чогось особливого! Організм людини сам вказує на необхідні йому ліки та ще й направляє туди, де їх можна відшукати.
— Чи не стверджуєте ви, Діду, що сам хворий вказує нам на те, що йому потрібне?
— Не тільки вказує, а ще й вимагає!
— Пам’ятаю з дитинства, що коли хворів застудою, то дуже кортіло скуштувати свіжих кисленьких яблук, але мама мені забороняла їх їсти, вказуючи на те, що при підвищеній температурі тіла їсти холодне небажано. А я прагнув до яблук, холодних, живих, принесених з льоху!..
— Твоє тіло розумніше за здоровий глузд, воно знає, що при високій температурі саме холодне яблуко здатне допомогти, та ще й на диво якісно! Це одна з простеньких таємниць народної медицини, студенте.
— Який же механізм такого чуття тіла, Діду?
— А ти не питай, спершу сам подумай над цим питанням.
— Та як же дисципліна, розпорядок дня? Але ж якщо тіло нам буде говорить, що йому потрібно, то хіба можна дотримуватись певної системи харчування? Де ж тут правда?
— Вірно, синку, до харчування не слід підходити системно, інакше тіло не зможе вистежити свої природні ліки та вказати нам на них, і таким чином втратить дар самозцілення, саморегенерації.
— Не можу з вами не погодитись. Я теж, стежачи за собою, помітив, що їсти краще тоді, коли цього хочеться і те, що хочеться. В іншому випадку ми виробимо в собі умовний рефлекс. При настанні часу обіду почнеться виділення травного соку, але якщо ми не заповнимо шлунок їжею, то ризикуєм нагородити себе виразкою шлунку...
— Це з одного боку, але є ще й інша сторона цього явища: умовний рефлекс виведе з дії прадавній механізм чуття того, що необхідне тілу для його чіткого функціонування. Тіло не буде мати змоги вказати нам, що і де треба взяти для забезбечення його якісної роботи.
— Тварини на це здатні, хіба не так? Я бачив, як коти пасуться...
— Собака, коли захворіє, біжить в ліс, знаходить там цілюще зілля, і тим себе рятує. То все йде від Матінки-Природи... Наші “молодші братики” куди розумніші за нас, “хомо-сапиків”...
— Це мені до вподоби, Діду. Я навіть уявляю собі механізм такого явища з точки зору фізиолога.
— І як же це ти собі уявляєш, юний фізиологу?
— Якщо рівновага в отрганізмі порушена, обмаль певних необхідних для здорового функціонування речовин, то про це перш за все стає відомо горомонам, і мозок приймає їхній сигнал про небезпеку. В головному мозку той сигнал розкодовується, і стає відомим той єлемент, якого в організмі обмаль. Потім надходить сигнал в “базу даних”, в нашу пам’ять, де відшукуються можливі комбінації з цим єлементом. От і маємо бажання знайти та з’їсти певний продукт! Ну як, Діду, не дурний хлопець до вас прийшов за наукою?
— Досить логічно, можна претендувати на Нобелівську премію.
— Не жартуйте, Діду, я ж з вами щиро ділюсь своїми думками!
— А я тобі щиро й відповідаю. Адже головне — розуміння, що ні в якому випадку не треба заважати нашому тілу працювати та саморегулювати свої внутрішні процеси. Будь-який свідомий порядок зібє з пантелику той механізм, який ти змалював. Нам при певній дисципліні харчування буде кортіти не того, що дійсно треба для доброго здоров’я, а того, до чого ми призвичаїлись, і не тоді, коли цього потребує тіло, а тоді, коли накритий стіл та продзвенів дзін, зовучи нас за щедрі столи...
— Цю позицію знань ви теж використовуєте в оздоровленні людей?
— А як же? Можу навіть запитати у пацієнта, чого б він забажав зїсти, якби перед ним розкрила свої щедрі пропозиції Скатертина-самобранка. І він мені дає відповідь, яка в більшості випадків направляє мене на вірну дорогу, адже так я довідуюсь про ті ліки, які найбільш необхідні моєму пацієнту.
— А якщо шлунок бажає того, що здатно нашкодити здоров’ю?
— Якщо набити пузо харчами, без всякого обмеження пожираючи все, що бачать на столі очі, то можна собі сер’йозно нашкодити! “Обжорству — бій”, жартує один мій добрий приятель...
— То як же знати ту міру, яка не зашкодить?
— Отрута — це не речовина, а її кількість! Добре це затям собі, хлопче! Отрута — це надмірна кількість! Все в світі містить в собі і користь, і шкоду. Що в міру — те на користь, що надмірно — те до лиха... А відчуття міри нам дане Матінкою Природою: це є апетит! Старі люди кажуть, що слід підійматись з-за столу, коли ще хочеться чогось з’їсти. Але коли важко дихати від наповненого харчами пуза, та коли вже й на ноги звестись не в змозі — то не на користь!
— Знайоме відчуття...
— У кожного з нас таке буває, особливо коли на столі багацько всього смачненького... Ми любимо гарно поїсти, особливо на ніч...
— Про ніч заговорили, а вона вже в вікно заглядає... Дякую, Діду, за цікаву бесіду. Але в мене є ще одне до вас запитаннячко.
— На коня?
— Беріг для завершення бесіди, коли буду вам дякувати. Про те й питання: чи діє вдячність, якщо вона не вийшла з вуст, а мовлена була в серці?
— Бува, синку, така внутрішня подяка значно дієвіша та щиріша, аніж мовлена словом... Адже не завжди те, шо несе наш язик, є щирим та чеснотним... Люди кажуть: що мовлено, те від Бога, що в думках — від Диявола. Що злетіло з вуст — того вже не впіймаєш, те сталось! А сталось — бо є Істиною Світу... Думки ж — особисті, належать індивідуальній свідомості людини, її особистому баченню світу. Тому і вважається, що думка не від Бога...
— Але чому від Диявола???
— Багато хто все особисте приліплює до діянь Диявола.
— А ви що на те скажете?
— Ох ти й хитрун! Діда на безбожності ловиш? На те скажу, синку, що я не поділяю явлення світу на день та на ніч, і шаную Батька й Матінку одинаково щиро й чесно в серці своєму. То є Світ...
А щодо вдячності, то мовлена словом — зменщує наші борги, а та, яка живе в душі та не мовиться словами — не тільки зменшує борги, а ще й змінює нашу сутність, викорчовує з нас самовпевненість та пихатість...
— То виходить, що доцільніше дякувати в серці, не виражаючи почуття “матеріально”?
— Не зовсім, адже мовлена словом подяка виховує покірливість!..
Не шукай далеко те,
що лежить прямо під Ногами
— Сьогодні будемо пити чай з заморськими вітамінами, — мовив хлопець, сідаючи до дідового столу під горіхом та викладаючи в тарілку два лимона.
— Дякую, синку. Для тих, хто в доброму здоров’ї, це добра розминка для організму.
— Та ще й корисна, добавте.
— Ти гадаєш?
— Цитрусові несуть в собі багато корисного.
— Так то воно так, але... Це не наша землиця його породила. Тому він буде для міцного тіла добрим загартуванням, а для слабкого — може стати суворим випробовуванням.
— Вперше про таке чую! Та чи ви не жартуєте, Діду?
— Ні, не жартую, хоча трішки перебільшую. І якби ти не прийшов до мене за Знанням, я зовсім не став би тобі про це говорити. Тільки подякував би, та й годі. Але ж ти хочеш пізнати Науку Зцілення! Тому будь готовий до речей, які не завжди будуть знаходити в тобі погодження.
— Отож-бо й воно! Після розмов з вами я починаю плутатись... Лишаюсь опори... Нічого не знаю і не тямлю, що взагалі можна розуміть... Затьмаруються мої мізки!
— А це дуже добре! Згодом ти це втямиш, та й пізнаєш, яке важливе здивування в процесі пізнання цього непізнанного Світу... Та краще послухай, що я тобі скажу про твої лимони. Знахар, синку, для оздоровлення людей використовує ті Сили, які дає йому його рідна Землиця. Ті поживні речовини, які живуть поряд з нами, в нашій місцевості, споріднені з нашими тілами!.. А те, що це для тебе новина, мене не дивує; сьогодні про такі речі ніхто не замислюється, всі кудись спішать... Якось я мав розмову з жінкою-лікарем, яка закінчила медичний інститут в Петербурзі ще на початку століття. Але вона пам’ятає до сих пір, як один старенький професор, даючи знання по іммунології, особливо акцентував увагу на тім, що найкращий спосіб тримати тіло в силі та міцності — це харчуватись тими продуктами, які вирощуються поряд з людиною, в її рідному регіоні... Це розумно, адже є спорідненість!..
— Вся справа в звичці до певної їжі?
— Може, звичка, а може, ще щось... Та скажу тобі, що життя таке хитреньке, що туди, де воно кидає запитання, крадкома підсовує й відповідь! Де ми поранили ногу, там шукай листочок подорожника чи травинку, яка здатна зупинити кровотечу та вбити мікробів. А для цього треба бути кмітливим та уважним!
— Так можна подумати, що все, що привезене здалеку, буде шкодити здоров’ю?
— Не запутуйся! Ти вже встиг забути про сказане на початку розмови! Те, що “чуже” — не шкодить тому, хто в силі! Ажде дає такому щось новеньке, непізнане раніш як розширення кордонів тіла та свідомості. Це щось подібне до читання книг, до подорожі в інші краї. І небезпечно, і корисно водночас. Адже й читання не вадить, коли в міру. Та коли будеш перевантажувати зір — чекай на хворобу, хлопче. Те ж саме й з харчуванням: для слабкого тіла краще та їжа, яка йому рідна, звична для шлунку та печінки, яка легко буде прийнята в кров, а ще краща та, яку сам зростив на городі та сам приготував до вжитку!
— Це так важливо?
— Ти коли-небудь замислювався, чому Знахарі самі готують ліки для своїх “прихожан”?
— Мабуть, вони добре знають, коли і як це треба робити.
— Рослинки дають їм дозвіл на те, щоб бути ними відірваними від Матінки-Землиці! Дають їм дозвіл на користування своєю Силою!.. А отримати такий дозвіл — дуже й дуже важко, хлопче! Та про це ми ще поговоримо, не виріс ще до цього. Натепер тобі треба затямить, що Знахарі живіть на одному місці для того, щоб споріднитись з цим місцем, заслужити його Довіру, вірно служити Силі тих місць... Ті місця дають їм Силу, розкривають свої таємниці та допомагають зцілювать тих, хто звертається до них за радою та допомогою. І дякують!..
— А якщо хтось образить Силу місця?
— Сила того покарає... Але не спіши поперед батька в пекло! Про це — потім.
— То що, я занадто допитливий? Це погано?
— Не насуплюйся, хлопче, на діда. Допитливість твоя — не лихо; цікавитись світом не завадить нікому, але досвід прожитого життя згодом покаже, що все, що нам треба для щасливого життя — лежить прямісінько перед нащим носом! Отут є над чим живота надривати! Адже ти шукав далеко те, що завжди лежало в твоєму кармані... Отоді регочи з себе та своєї долі шукати те, що завжди мав, маєш і завжди матимеш... Заумно??? То-то! От тобі й Благодать! От тобі й та “нірвана”, яку ви всі шукаєте в заумних книжечках та древніх трактатах...
— І саме кумедне у всьому цьому те, що чим сильніше бажають знайти Істину, тим дальші від неї відходять...
— Лао-Цзи говорив: “Шукаєте — не знайдете. Не шукайте — й знаходьте”...
— Ви цитуєте китайську мудрість?
— А ти думаєш, дід ніколи нічого не читав, окрім Букваря та “Му-Му”?
— Я думав, що знахарі — це самоучки.
— Невігласи та шахраї??? — Можливо, в більшості так і є... Середній зцілювач — той, хто проводить “ритуал”.
— Ритуальна магія?
— Щось схоже на те. Середній зцілювач — одна намистинка в ланцюзі Сили. Чим точніше він проводить ритуальні дійства, тим більше сили в його діях. Ті ж, хто діє від себе — новатори. Вони здатні змінювати традиції, створювати нові ритуали, пристосувати їх до нових умов, розвинути та надихнути в них свіжості, дати їм ріст в майбутнє...
— А як же сила? Сила в них буде меншою?
— Вона не менша, а “дедікатніша”; куля в польоті не рухає газети, вона її прошиває, навіть не ворухнувши! Новатори Сил діють не тільки серцем, а ще й розумом...
— Як же пізнати, де дія серця, а де — розуму?
— Коли діє серце, ми відчуваємо тепло, легкість. Коли діє розум — це прохолоджує, але дає відчуття величності та воскресіння! Для кращого розуміння порівняй два стани: лежиш та грієшся під променями літнього сонечка та стоїш під натиском холодного потоку водопаду. Холод — це трансформуюча, перероджуюча сила Розуму. Тепло робить нас млявими, лінивими, а холод збуджує до руху, до роботи! Це, синку, нова Єра, Єра Водолія, про яку так гучно на весь світ заявив Чорнобиль.
— Але ж це так страшно, Діду! Це ж трагедія!
— А зернятко, яке згниває в землі для того, щоб прорости в корінь та пагін, не є трагедією? Ні, це не страшно — це справедливо! І ми ще багато будемо про це говорить, хлопче. Розум — це закон, система, знаки та символи: математика, фізика, радіоелектроніка, біофізика, астрофізика, ядерна фізика... Планета Уран. Водолій в Астрології правиться Ураном, чи то вірніше Уран правиться Сузір’ям Водолія... Ядерний синтез — теж Уран. І цей синтез став керуватись розумом людини. А от дурнота людська призвела до конфлікту, який вибухнув Чорнобилем...
— Ви стаєте на захист ядерної енергетики?
— Я їй не захисник, вона й сама себе добре захищає, як бачиш. Сила є, і Чорнобиль є... Від них не втечеш. Це для всих нас наука. Важка, болюча, але наука! Не треба жартувати з Розумом!!!
— Почали лимоном, а закінчили саркофагом.
— Це ти поетично запримітив, хлопче.
— Та коли ж ви вже якийсь рецептик мені підкинете корисненький, Діду? А то Сили, сили...
— Коли Бог дасть, коли Світ мовить, коли рак свисне, коли лід трісне...
Воля Сонця
— Ой, Діду, лякаєте ви мене! Чим більше часу я з вами проводжу, тим загадковішим стає світ, тим більш чудних моментів бачу навкруг себе!.. І саме дивне та саме насторожуюче те, що всі ті “фокуси” життя напряму пов’язані з темами наших з вами бесід. Що ж це за напасть така???
— Та що ж це тебе так налякало, синку?
— Всього й не пригадаєш. От, наприклад, по вашій рекомендації я після кожного тренування перу спортивние вбрання, чого раніш ніколи не робив. Та якось один- однісінький разочок полінився це зробить. І що ж? — На шиї чиряк вискочив! Але ж раніше такого не бувало! Чи це випадковість?
— Ні, синку, це закономірність. Так Світ тебе навчає, наставляє на шлях. Ти ж постукав у двері до Сил, от вони й прийшли, щоб тебе випробувать на здатність ввійти в Світ Сил та Світ Знань...
— А чому мені страшно?
— Та чи буде користь, коли не буде остраху в тому, хто ще не має міцності та особистої сили??? Тепер ти можеш відповісти на свої запитання, коли добре подумаєш над тим, що я тобі сказав.
— Але ж чому страх??? Чому я боюсь??? Я вже подумую, що ви використовуєте магічну силу, щоб мене залякати.
— Ой, спасайте діда, зараз умру від сміху! Та ти що таке кажеш, синку? Навіщо ж мені тебе лякати? Я не схожий на героїв прочитаних тобою книг. Чого мені тебе лякати? Я лишень відповідаю на твої запитання. Ти діда питаєш, а дід тобі відповідає, і не більше того! Лякаю тебе не я, а ти сам себе злякався. Я про те нічого не знаю та й не хочу знати. Це все робить з тобою твій Істиний Вчитель.
— Хто-хто???
— Дід Пихто та Баба Ніхто... Не почув, так і чути не треба.
— Чи, може, то було самонавіювання? Чи то була дія психічної настороженості? Може, я почав бачити більше, ніж раніше? Розширилась увага?
— Вірно. То є кусочок Істини.
— Кусочок? А де ж ціле?
— Ти торкнувся губами до “запретного плоду”, до Світу Сил, ти зробив виклик, а Вони його прийняли...
— Це небезпечно, Діду?
— Ще й як небезпечно! Саме дурне, що може прийти на думку, це рішення погратись з Силами. Мабуть, ти знаєш той анекдот, в якому мавпочка стукає молотком по бомбі, пояснюючи свою сміливість тим, що в неї є ще одна така “штучка”.
— То чому ж ви мене з самого початку не попередили про таку небезпеку? Адже це ви втягнули мене в цю “кашу”. Тепер не тільки вдень я маю всілякі пригоди, а й по ночам щось в снах приходить потаємне, незрозуміле, плинке...
— Єх, “їжачок в тумані”... Я тобі що, нянька? Ти сам прийшов до діда, та ще й камінь з поля приніс, чи не так? Я тебе до себе звав??? Ох, не люблю я плаксюків!
— Я що, плаксюк?
— То чого ти тут рознюнявся? Сказав “а”, кажи вже й “бе”, козлику...
— Ну, Діду, це ви вже занадто, я серджусь на вас!
— Ото й добре. А тепер подивись на Сонце і нехай твоя злість вгамується під його променями.
На чистому безхмарному небі яскраво вигравало Сонце. День видався жарким, навіюючи лінь на тіло та сонливість на душу. Закортіло сховатись під гілля дідового саду та продовжити наше “кіно” там.
— Це сонце занадто палке, краще сховатись в садочку, та там уже й вирішити наш спір.
— Який спір? Немає ніякого спору. “Орел зре Сонце”.
— Де? Який орел?
— З тебе та з мене. Дивись на Сонце не кліпаючи очима. Якщо спочатку це важко для тебе, то спробуй почергово, то правим, то лівим оком.
— І що це дасть? Втамує мій страх та моє нерозуміння ситуації?
—“Орел зре Сонце”.
— Орли дивляться на сонце?
— Не закриваючи повіки. Це зміцнює зір та наповнює Силою. Це — Воля...
Дід дививсь на сонце, яке, здавалось, не палило його очей. Хлопець спробував і собі, і це трішки вдалось: сонечко дійсно не засліплювало. То лівим, то правим оком наш студент насолоджувався палаючим диском.
— Діду, здається, це мені до вподоби. Навіть настрою прибуло. Легко та приємно на серці, вже й забув, що ви мене “козликом” обізвали.
— Перстань базікать! Краще насолоджуйся спілкуванням з Сонцем. Зри Орлом і таким чином захищайся від самого себе.
— Як це, “зри”? Що за слово таке?
— Зір, тому “зри”... Так рече Сила.
— Тепер “рече”?
— Тепер рече, а ти рятуйся в Сонці від самого себе, дурнику!
— На цей раз “дурнику” я не почув, але чому саме від себе треба рятуватись?
— Аналіз — це напад на самого себе, що ти й робив останні тижні, хлопчику. А твій страх — ти сам, бо то твоя память. Память про вчорашнє, про пройдешнє. Коли ж ти “узриш” Сонце, ти підсилиш себе і страх відійде. Страх ох як боїться Світла! Тому Сонце — могутній Захисник!
— Сонце вбиває страх?
— Не вбиває... Згодом ти пізнаєш, що ніхто і нічого не здатен знищити в природі світу. Лише спонукає страх відступити, але над вечір він знову приходить. Я тобі згодом покажу й Страх, але знову ж таки не спіши поперед батька в пекло — спробуй потоварищувати з Сонцем.
— І як же з ним затоваришувати?
— А як ти знайомишся з дівчатами?
— Посміхаюсь і знайомлюсь.
— Посміхнись та й познайомся.
— Сонцю?
— Сонцю!
— Як?
— Як і чарівній красуні на вулицях міста. Посміхнись серцем та зачекай. Та коли тобі в душі стане тепло і легко, тоді мов до нього: “Могутній Захисник! Зігрій мене та навчи Життю! Дай сили Жити!”. Хоча ти й сам знаєш, що треба мовить. Це повинні бути тільки твої слова...
— І Сонечко мене почує?
— Якщо не злукавиш перед ним, то обов’язково почує.
— А вночі воно допомагає?
— Якщо ввійде в тебе, то допомагатиме завжди... Сонце товаришує з Орлом...
— Про якого орла ви весь час згадуєте, Діду?
— Про того, що в нас...
Про ВОЛЮ...
вихід на Головну * вдячність за Знання * школа Характерника * перехід в російськомовну версію Сайту